Алла Горська: життя та насильницька смерть легендарної дисидентки

berdykh_ill_1.png

Алла Горська. Художниця, що нічого не боялась. Одна із лідерів шістдесятників. Смілива, весела, послідовна. Саме 28 листопада 49 років назад митчиню брутально вбили радянські спецслужби.

Але історію потрібно розпочинати з народження, а не зі смерті.

Алла народилась у 1929 році в Ялті. Її батько, Олександр Валентинович робив кар`єру усфері кіновиробництва. Спершу був актором, згодом директором Ялтинської кіностудії. Потім родина Горських переїхала до Москви, згодом до Ленінграду. Батько працював директором кіностудії, мати – художницею по костюмам.

Олександр Горський приймав участь у фінській війні, а потім займався зйомками фільму в Монголії. Друга світова війна розділила родину. Мати Олена з дочкою пережили дві блокадні зими. Аж доки у 1943 році вони були евакуйовані до Алма-Ати.

Але наприкінці того самого 1943 року вони переїхали до Києва.

Алла у 1946 році вступила почала навчатись у Київській художній школі імені Шевченка. Через два роки вона закінчила її із золотою медаллю.

Дівчина продовжила навчання у Київському художньому інституті. В стінах альма-матер зустріла майбутнього чоловіка Віктора Зарецького.

З Віктором Зарецьким

По закінченню навчання Горська працювала за спеціальністю, її роботи приймали участь у виставках, вступила до Спілки Художників. На вулиці Філатова новоутворена родина мала художню майстерню.

Зарецький був з Донбасу. Тож подружжя здійснило туди мандрівку. І нині в окупованому Донецьку збереглись кілька великих мозаїк.

На початку 60-х почалась активна громадська діяльність Алли Горської. Разом з чоловіком Віктором Зарецьким, друзями Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком, Іриною Жиленко, Василем Стусом, Василем Симоненком організувала Клуб Творчої Молоді «Сучасник». Клуб швидко став центром націоналістичного життя Києва.

Дитинство в Ялті, юність в Ленінграді – Алла Горська не вивчала українську мову, однак вона принципово почала нею спілкуватись.

В рамках клубу молоді люди підтримували одне одного, проводили дискусії, самотужки організовували виставки, видавали книжки.

Ім`я Алли Горської гучно пролунало у шевченківському скандалі. Річ у тому, що у 1964 році до 150-річчя Тараса Шевченко група художників почала створювати вітраж. Він повинен був стоять у вестибюлі Червоного корпусу.

Митці створили макет у натуральну величину. Робота мала назву «Шевченко. Мати». Але спалахнув гучний скандал. Роботу називали ідейно хибною, хуліганством від мистецтва. Всю групу виключили із спілки художників.

Макет «Шевченко. Мати»

І поки Алла Горська поїхала до Москви, щоб поновити своє членство, в її квартирі було встановлене прослуховування.

Згодом, Горська разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила величезні братські могили в Биківні. Там у 1930-х роках НКВД розстрілювало «ворогів народу». Про це була негайно написана заява до місцевої влади.

У 1965 почались масові арешти представників київської мистецької інтелігенції. Художниця всіляко підтримувала засуджених, їздила на суди, підписувала петиції, домагалась справедливого суду.  Друге виключення зі Спілки Художників сталось після того, як право захисниця поставила підпис під листом-протестом. Його загалом підписали 139 діячів культури. Там йшлось про переслідування, арешти та несправедливі суди над дисидентами.

28 листопада 1970 року став фатальним днем. Зранку художниця вирушила до Василькова, де мала забрати швейну машинку у свого тестя Івана Зарецького. Вона поїхала одна, чоловік спав після вечірки, що була напередодні.

Коли Горська не повернулась додому протягом двох днів, чоловік почав бити на сполох. Він поїхав до Василькова, побачив батьківську хату з темними вікнами. Міліціонер наступного ранку виломав двері. Тіло Алли лежало в льосі. Вона була вбита ударом сокири по потилиці. Згодом на рейках біля залізничної станції Фастів-2 знайшли тіло Івана Зарецького.

Офіційна версія правоохоронних органів була такою: свекор вбив Горську через особисту неприязнь. А потім, не в змозі впоратись з муками совісті покінчив життя самогубством.

В цю версію не вірив ніхто. Старий чоловік фізично не міг завдати удару такої руйнівної сили, крім того, положення його тіла на рейках вказувало на те, що жертву тримали силоміць.

Похорон художниці відбувся 7 грудня 1970 року. Туди забороняли приходити її друзям шістдесятникам, та ті не послухали. Прощальні слова сказали Василь Стус, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Згодом всі вони опинились у в`язниці. Не вперше, та не востаннє.

Автор: Марина Пєтушкова 

для ІНФОЛАЙФ

Інші статті автора

 

Присылайте нам интересные фотографии, происшествия, дтп, афиши, проблемы с ЖКХ, а так же рекламные предложения на почту: kievinform.com@gmail.com Сделаем наш город лучше вместе!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Top