Сміх за рецептом: як лікарняна клоунеса працює з хворими дітьми в Охматдиті

Працівники лікарні, які сприяють одужанню маленьких пацієнтів, — це не тільки лікарі та медсестри. Platfor.ma поспілкувалися з лікарняною клоунесою Ольгою Булкіною, яка не тільки працює в Охматдиті, а й створила цілу школу для волонтерів, які готові допомагати дітям у такий незвичайний спосіб. Ми поговорили з Ольгою про те, що це за професія така, та про реальні успішні кейси лікарняних клоунів.

Як правильно називається твоя професія?

Лікарняна клоунеса. В Європі це розповсюдженіша практика, а в деяких лікарнях це навіть штатні працівники, яких називають healthcare clown або medical clown.

Як ти взагалі дізналася про таку діяльність і чому захотіла стати клоунесою?

Мій тато захворів на рак. Я разом з ним проходила шлях лікування, рецидиву, повторного лікування, хімії — зараз, на щастя, він в ремісії. Але це був довгий процес, протягом якого я усвідомила, наскільки важливий емоційний стан пацієнта. Ми з татом постійно сміялися, жартували, обговорювали сюрреалістичні історії, які траплялися у лікарні. Як то прибиральниці, які о 5 ранку починають відрами стукати, бо треба помити підлогу, а те, що люди після операції — неважливо. Або медсестри, які наче міми не рухаються, поки їм не сунеш 50 грн у кишеню. Я помічала, наскільки сміх розряджає і мене, і його. Тоді я переймалася, що  не можу зробити більше, що не маю медичних навичок або купи грошей. А потім зрозуміла, що як мінімум можу бути поруч і забезпечити йому нормальний емоційний стан.

Це був важкий період. Тоді я шукала, за що зачепитися, що б повернуло мені сенс життя. Дізналася, що фонд Таблеточки збирається запускати школу лікарняних клоунів, щоб підтримувати онкохворих дітей в лікарнях. Я вже багато чого знала про рак і розуміла, які емоційні потреби у пацієнтів, тому долучилася. Тоді на волонтерських засадах працювала з дітьми в онковідділеннях паралельно з основною роботою на телебаченні, — і це був один з найщасливіших періодів для мене. Не тому, що у мене було супербажання рятувати дітей. Мені подобався сам процес взаємодії з ними. Звичайно, мені було їх шкода, але це не викликало у мене приступів паніки, сліз і істерики. Півтора року цього волонтерства я намагалася відповісти собі на запитання: «Навіщо я це роблю?». А потім зрозуміла, що сам процес і робить мене щасливішою – не лише комунікація з дітьми, а й шлях навчання, подорож в себе.

Потім я пройшла навчання в італійській професійній школі лікарняної клоунади Soccorso Clown, отримала диплом, який сертифікується Європейською асоціацією лікарняної клоунади й дозволяє мені працювати в клініках Європи. Вже в процесі навчання зрозуміла, що це мені цікаво не просто як волонтерство, а як професія. Ми вивчали специфіку персонажа клоуна, хто він такий і як він народжується в тілі, роботу з пантомімою і пластикою, комічні етюди, інструменти фізичного театру, роботу з різними віковими групами тощо.

Там я зрозуміла, що обов’язковою є розминка перед виходом, щоб всі затиснуті м’язи розім’яти, відкинути всі зайві емоції, адже до дитини ти маєш йти без багажу свого життя. Наші вчителі розробили систему, як включатися в стан клоуна і як з нього виходити, щоб це було екологічно для тебе. У цій діяльності легко вигоріти та зламатися, принести біль з собою додому або увімкнути жалість. Треба себе берегти. Це ритуал перевтілення, ти не просто вдягаєш червоний носик — це лише фінальний акорд, найменша театральна маска.

В процесі навчання я зрозуміла, що ми не тільки віддаємо, а й беремо. Тому що у дітей, які замкнуті в просторі, дитинство на паузі не стоїть, їм треба кудись свою енергію віддавати. Тому коли ти приходиш до них і даєш можливість вивільнити енергію у взаємодії з клоуном, це важливо. Відбувається взаємообмін, який насичує і дитину, і мене.

Тобто ти настільки цим надихнулася і вразилася, що вирішила зробити це основною діяльністю?

З початком повномасштабного вторгнення залишитися в Києві й бути в Охматдиті поруч з дітьми — це був свідомий вибір. Я думала, де я можу бути корисною, а в лікарні якраз була потреба, адже медперсонал і діти нікуди не поїхали. До того ж 24 лютого продакшен, де я працювала, зупинив роботу. Місяці за три у мене закінчилися всі заощадження, я почала шукати можливості й фінансування, щоб залишитися в лікарні та набрати нову команду. Тоді мене підтримав фонд Таблеточки — і це стало моєю основною роботою.

Мені хочеться досліджувати цю нішу, пірнати все глибше. Не лише працювати з дітьми в лікарнях, а ще й популяризувати цей напрямок і колись вивести на рівень загальнонаціональної професії в Україні. Це все ж необхідна діяльність, я кожного дня наочно бачу, як це працює. А зараз діти отримують подвійний стрес: через хвороби й через війну. Вони потребують емоційної підтримки, а лікарняні клоуни та клоунеси дають можливість цій енергії вийти через екологічні інструменти: гру, сміх, жарти, музику, танці.

Тобто мета на державному рівні — долучити в реєстр професій і зробити це штатною посадою?

Мета амбітна — щоб в кожній дитячій лікарні України були такі спеціалісти з емоційної підтримки. Не знаю, чи простіше було б вводити цю посаду в державний реєстр або навчати спеціальності в університетах. Можливо, воно ефективніше працює так, як є зараз, коли існують волонтерські або профільні організації. Наприклад, ми з моєю напарницею Мариною Бердар створили організацію БУП (Бюро усмішок і підтримки), яка існує за підтримки фонду Таблеточки. У нас є своя школа, де ми навчаємо майбутніх лікарняних клоунів.

Охматдит — це найбільша дитяча лікарня України, де багато інновацій, провідних спеціалістів, крутих апаратів і де кожного дня трапляється якесь диво. А є багато маленьких лікарень, які знаходяться в регіонах — там не те що ніколи не чули про лікарняних клоунів, там є страх когось підпустити до пацієнта. Це часто закрита система, корупційні схеми, застарілі протоколи — і важливо проникати туди. Підтримувати дітей і там, адже знаходитися і проходити шлях лікування в такому місці важко психологічно. Тому ми хочемо розширювати діяльність, хотілося б спільно з колегами з інших міст розробити програму навчання, за якою будуть вчитися майбутні лікарняні клоуни по всій Україні.

Тобто така практика є не  тільки в Києві, а й в інших містах країни?

У Дніпрі, Харкові, Рівному, Миколаєві, Запоріжжі, Львові, Одесі. У нас клоунська спільнота, ми спілкуємося між собою, а з початком вторгнення стали робити це активніше і підтримувати одне одного. Команда з Харкова, наприклад, змушена була виїхати й стала працювати в лікарнях та шелтерах Ужгорода. Вони організували конференцію, де всі ми зустрічалися та обговорювали, що можемо робити спільними зусиллями як громада. Вирішили, що нам треба заснувати Асоціацію лікарняних клоунів України, щоб отримувати підтримку європейських країн.

Я так розумію, що навчання та обмін досвідом в цій сфері вкрай важливі, адже ви працюєте з вразливою групою — дітьми? 

Так, і це не просто пройти школу або курси, а постійно вчитися і вдосконалюватися. Ця професія на стику багатьох різних напрямків: театральна майстерність, психологія, робота з емоціями, імпровізація, комедійний жанр. Це постійне дослідження, ти більше розумієш себе у світі та світ в собі.

Які історії з роботи тебе вразили?

За тиждень в лікарні ти проживаєш стільки емоцій і історій, скільки в позалікарняному житті й за пів року не назбираєш. Кожного разу коли ти бачиш когось, хто постраждав від війни, але відновився — це дуже надихає. Наприклад, семирічний Даня, який постраждав внаслідок обстрілу Чернігова — він довго лікувався в Охматдиті разом з мамою, яка також отримала осколкові поранення. А тепер приїздить в гості до лікарні вже не на колісному кріслі, не з уламками в тілі або на милицях, а на своїх двох. І в ньому вже стільки життя! Коли бачиш цю трансформацію — це вражає.

Нещодавно ми завітали до одного хлопчика в онкологічному відділенні. Він був слабенький, лежачий, без сил. Але зрадів нам — ми йому зробили шаблю з повітряних кульок і він нею збивав мильні бульбашки. Це насправді важлива руханка для дитини, щоб розроблялися кінцівки. Вже коли виходили, мама цього хлопчика підійшла, розплакалася і дякувала, тому що після нашого візиту він вперше сам сходив в туалет. В такі моменти ти розумієш, що щось почало працювати краще і це вплинуло на фізичний стан.

Була дівчинка, яка не хотіла ходити після операції. Три дні лежала, хоча їй треба було розробляти кінцівки. Вона ні на кого не реагувала, просто дивилася у стінку. Це було в нейрохірургії у палаті, де кілька ліжок стоїть. І коли ми почали грати з іншими дітьми. Вона підглядала. А під час динамічніших ігор дівчинка просто забула, що плакала, що вона взагалі-то бойкотує і не ходить. Так зацікавилася, що пішла на танцмайданчик до всіх нас.

А якими якостями має володіти лікарняний клоун? Що важливо?

Емпатія в першу чергу — треба розуміти емоційні потреби іншої людини. Ще важливо не боятися бути смішним, тому що клоун це той, хто постійно знаходиться в конфлікті зі світом і розв’язує проблему. Цей процес комічний, на який цікаво дивитися. Клоун завжди займає найнижчу позицію, а дитина поруч з ним почуває себе вагомішою. Вона головна, вона супергерой. Наприклад, коли ми проводжаємо урочисто на операцію, з парадом і гарним настроєм, пацієнт це відчуває. Треба не боятися блазнювати.

Має бути відкритість до світу та готовність її розвивати. Це нелегко, тому що світ жорстокий, нам всім хочеться сховатися в безпечну мушлю. Але коли ми дозволяємо собі відкритися, то і навзаєм отримуємо профіт. Саме це ми транслюємо дітям у лікарнях, які борються з важкими смертельними хворобами. Це дає світло та надію, що є заради чого боротися.

Важливо працювати над своїм ментальним здоров’ям. Ми обов’язково працюємо з психологом, як на групових супервізіях, так і індивідуально. Наприклад, клоуни, яких ми навчаємо у нашій школі, працюють в лікарні на волонтерських засадах. Вони мають приходити не для того, щоб закривати свої емоційні потреби шляхом контакту з людиною. А в першу чергу надавати емоційну підтримку для конкретної дитини в конкретну секунду. Щоб не було підміни понять. Клоунада — це складний вид театрального мистецтва, але в лікарні клоун ніколи не буде грати головну роль, він не йде туди для овацій і публіки. Він працює над тим щоб пацієнт впустив його у свій простір. Для когось можна надути одну мильну бульбашку і цим перемкнути емоції, з кимось треба налагодити контакт через довгу гру. Комусь цікаво спостерігати, а хтось любить брати активну участь.

В яких ситуаціях потрібна ваша професійна клоунська допомога?

До повномасштабного вторгнення ми працювали в онкологічних відділеннях — онкології, трансплантації кісткового мозку, нейрохірургії та онкогематології. Після — стали працювати всюди, а особливо приділяти увагу травматології, куди почали привозити дітей, постраждалих від війни. Ми не збираємо всіх десь в ігровій і не проводимо конкурси. Натомість приходимо до кожного індивідуально в палату. Не обов’язково заходимо, якщо дитина не хоче нас бачити, — ми можемо комунікувати з-за дверей і налагоджувати контакт, а вже залежно від її емоційної потреби починаємо діяти. Ми даємо дітям можливість прожити ті емоції, які потрібні зараз, вивільнити їх. Наприклад, побити кулькою клоуна — так виходить агресія. Важливо розуміти, що лікарняний клоун не аніматор, це зовсім інша професія.

Беремо участь у заходах на кшталт дня народження або виписки пацієнта. Наприклад у відділенні ТКМ (трансплантації кісткового мозку) це завжди свято, все відділення і лікарі збираються, аплодують, а дитина дзвонить у дзвін переможця (почитати нашу розмову з головою цього відділення Олександром Лисицею варто тут. — Platfor.ma). Або якісь загальнолікарняні заходи — День захисту дітей, новорічні свята, Гелловін. По запиту лікарів або психологів можемо додатково прийти до пацієнта, щоб допомогти налагодити контакт. Якщо дитина боїться, супроводжуємо на операцію й емоційно підтримуємо, коли її готують до маніпуляцій.

Наприклад, у відділенні радіології, де роблять променеву терапію, стоїть лінійний прискорювач. Це конструкція, яка схожа на МРТ, але більша і мені нагадує космічний корабель. Всередину лягає дитина і їй треба зафіксувати позицію, тому що промінь діє суто на пухлину. Цей апарат гудить і виглядає моторошно, а в кабінеті ще й ніхто не може знаходитися через радіацію. Мама ж з дитиною на зв’язку через гучномовець із кабінету, де сидять радіологи. Неодноразово ми працювали й в цьому відділенні, підтримували дитину, яку готували до процедури. А маленькі діти проходять цей шлях взагалі під наркозом, щоб точно не ворушилися. І поки наркоз подіє, ми знаходилися поруч і відволікали.

Часті історії в онкологічних відділеннях, коли наче і лікування проходить добре, але дитина відмовляється їсти й втрачає сили. А потім приходять клоуни — дитина в грі зацікавилася, витратила енергію і після цього захотіла їсти. Це своєю чергою дало сил і почався процес відновлення. Однак я не сприймаю цю професію як якусь фантастичну діяльність, я вважаю, що цьому можна навчитися і це треба робити тим, хто хоче і може бути поруч з дітьми.

Але все ж ти робиш дещо неймовірне!

Проте своїм студентам в школі я завжди кажу, щоб зняли корону до того, як її одягнуть. Ми нікого не лікуємо та не рятуємо життя, це роблять лікарі. Не треба звалювати на себе цю місію. Так, я вірю в науку, медицину і крутих спеціалістів. Однак залишається статистика — на жаль, діти помирають від раку. Якщо звалити на себе цю відповідальність щодо порятунку, потім можна себе знищити зсередини. В нашій роботі важливо знаходитися тут і зараз, не романтизувати.

А що натомість мотивує в роботі?

Усмішки дітей і щирість. Мене надихає цей контакт, коли дитина дає зрозуміти, що вона тобі довіряє — це дуже цінно. І, звичайно, історії з щасливим кінцем — коли діти повертаються додому і через якийсь час ти бачиш, що вони живуть своє здорове життя та дорослішають. А багато хто не хоче виписуватися і це, напевно, говорить про те, як вони себе почувають в лікарні.

І це говорить про те, яку важливу роботу робите ви з командою. До слова, розкажи про неї.

У мене чудова команда з 12 волонтерів, неймовірних людей, які щодня працюють в лікарні. Ми з Мариною Бердар — співзасновниці БУП та тренерки школи, 3 волонтерки які з нами кілька років і вони теж стануть менторками в майбутньому, і 9 нових лікарняних клоунів — випускники нашої школи, які долучилися до команди уже в цьому році. Це різні люди, різних професій і уподобань, але всі об’єднані творчістю й бажанням допомагати дітям. Наприклад, до повномасштабного вторгнення у нас на школі була дівчинка, яка сама пройшла лікування. Тоді їй було 18 і, хоч в школу ми не беремо до 21 року, її прийняли. Вона сама подолала цей шлях і хотіла повернутися у це відділення, щоб допомагати іншим дітям проходити непростий шлях до одужання.

Ми зараз працюємо у 15 відділеннях Охматдиту, в Київському обласному онкодиспансері, з підопічними паліативної програми фонду Таблеточки й з громадською організацією «Бачити серцем», яка опікується дітьми з важкою формою інвалідності.

Крім того, іноді я беру з собою в лікарню свого собаку Дугласа, який має інвалідність. Він найменший волонтер найбільшої дитячої лікарні України (більше про Дугласа – в нашому матеріалі про тварин з інвалідністю. — Platfor.ma). Він такий життєрадісний, діти дивляться на нього і бачать, який він відкритий до світу і до життя попри своє колісне крісло. Це їх надихає, тому що вони його досвіду довіряють більше, ніж словам дорослих.

Це живе мистецтво, яке народжується тут і зараз у контакті з дитиною. І думка, що воно може слугувати на користь суспільству, гріє. Мені хочеться, щоб попри війну або хворобу у дітей було дитинство. Хочеться відходити від радянського лікарняного режиму, де лікують механізовано. Болючі уколи ніщо порівняно з тим, як жахливо ти себе почуваєш у пошарпаних коридорах, з грубими медсестрами та часто беземоційними холодними лікарями. І з нескінченним почуттям провини, ніби ти винен, що тобі погано. Тож, сподіваюсь, що в найближчому майбутньому менеджмент інших лікарень також буде відкритий до подібних ініціатив та усвідомлюватиме важливість дитиноцентричного підходу. Адже ми працюємо для того, щоб дитинство тривало незалежно від обставин.

 

Фото: Катерина Лащикова та Констянтин Голінченко для Platfor.ma

Next Post

Київрада: Пів мільярда Генштабу ЗСУ, 300 млн військовим частинам

Чт Лис 23 , 2023
Київ виділяє додаткові кошти для допомоги Збройним Силам України. Відповідні зміни до бюджету міста – на порядку денному засідання Київради. Про це повідомив у Телеграм мер Києва Віталій Кличко. “Сьогодні серед важливого на засіданні Київради – коригування цьогорічного кошторису міста. Зокрема, задля допомоги нашим захисникам. Із передбачених містом на підтримку […]
КМДА

Можливо ви пропустили?