Бій під Крутами, що відбувся 30 січня 1918 року, – це уособлення гасла «Україна понад усе!». Так, більшовицька армія перемогла. Але то була не гідна перемога, оскільки сили червоноармійців вдесятеро перевищували сили захисників української держави.
Початок війни УНР та СРСР
Ще у 1917 році Раднарком надіслав Ультиматум Українській Центральній Раді. То був документ, підписаний Леніном і Троцьким, де висувалась вимога узаконити загони більшовиків та дозволити їм мати зброю. Зазначалося, що якщо ж УЦР проігнорує ультиматум, тим самим вона оголосить війну СРСР. Так і сталося. А з проголошенням незалежності УНР та Акту Злуки ситуація стала ще критичнішою.
Потрібно зазначити, що кількість прихильників УНР в країні зменшувалася. Причин було декілька. В той час, коли Ленін проголошував свої популістські промови, про «Землю – селянам, заводи – робітникам», Центральна Рада не мала змоги таким чином заохотити своїх прихильників. Навпаки, молода держава, як ніколи, потребувала підтримки, дисципліни та терпіння. Ситуацію погіршило збройне повстання робітників заводу «Арсенал». В той момент, коли на Київ йшла велика колона радянських військ під командуванням Михайла Муравьова, УЦР була змушена витрачати сили придушення повстання в Києві.
Ось як казав Муравьов: “Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.
В той час війська Муравьова захопили станцію Бахмач. Українська армія під керівництвом Федора Тищенко відступила до станції Крути.
Студентський загін
Уряд УНР у 4 універсалі закликав до боротьби з більшовиками. Цей заклик знайшов відгук в серцях студентів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету. Вони провели спільні збори ії вирішили створити студентський курінь Січових Стрільців. Участь в ньому була цілком добровільною. Було опубліковано таке звернення до студентів:
“Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-„большевицька“ грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до „Куреня Січових Стрільців“, який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…”
До студентського куреня вступило дві сотні осіб. Не всі вони приймали участь у бої під Крутами. Частина добровольців під керівництвом С. Довгаля, боролися із більшовиками у самому Києві.
Студенти до того близько двох місяців проходили військову підготовку.
29 -30 січня 1918
До Крут студентська сотня та учні 1-ої військової школи прибули 28 січня. Там на підкріплення чекав сотник Федір Тищенко. У нього було не більше 300 бійців: невеликий загін глухівських вільних козаків, курінь Смерті в неповному складі, залишки 13-го Січового полку, бронепотяг сотника Ярцева та бойовий потяг сотника Лощенка. Не на таке підкріплення чекав Федір Тищенко. Йому на допомогу приїхали виснажені юнаки з 1-ої Української військової школи та недосвідчений студентський курінь. Обороною керував сотник Аверкій Гончаренко. На чолі студентської сотні стояв старшина Андрій Омельченко.
Увечері 28 та весь день 29 січня юнаки готували позиції до бою. Копали окопи та створювали земляні укріплення. Крім того, кінний відділ намагався пошкодити залізницю, оскільки на станції Плиска був ворожий бронепотяг.
13-й Січовий полк поїхав у тил для демобілізації. І на 30 січня захищати Крути залишилось 100 вільних козаків та вояки куреня Смерті, 300 учнів 1 військової школи та 116 студентів. Сотник Тимченко робив спроби переконати курінь Т. Шевченка, що був у Ніжині, підтримати українську армію, однак ті перейшли на бік більшовиків. Під Крутами ще очікували підкріплення куреню гайдамаків на чолі з Симоном Петлюрою. Однак той, дізнавшись про повстання на заводі «Арсенал», повернув своє військо до Києва на допомогу. Таким чином, під Крутами лишилось 500 солдатів під керівництвом 20 старшин.
Студентський курінь був поділений на 4 взводи по 30 осіб. Наймолодші були в резерві, а три інші зайняли позиції в окопах.
Бій почався 30 січня о 9 годині ранку. Проти небагаточисленних захисників виступило приблизно 3000 солдатів Червоної армії, з них 1500 матросів.
Аверкій Гончаренко так згадував початок наступу: “Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки…
Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на відстань стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок”.
Захисники Крут відчайдушно боролись, невтомно обстрілювали нападників. З тилу їх підтримував бронепоїзд та гармата. На платформі працювала ще одна гармата сотника Лощенка. Повільно, втрачаючи багато людей, але більшовики наступали.
Згодом штабний потяг сотника Носенка також поїхав у тил, а панцерний потяг сотника Ярцева був пошкоджений. Єдиної артилерійською підтримкою залишилась гармата на бойовому потязі С. Лощенка. Один з учасників атаки так згадував: “Бійці спритно спускалися з високого залізничного насипу, направляючись в лощину, яка тяглася паралельно лінії ворожих шанців, що перегороджували шлях до станції Крути. Ми пересувались перебіжками: лягали і знову кидалися вперед. Ворог вів гарматний і рушнично-кулеметний вогонь. Червоногвардійці, як і було домовлено, не відкривали вогню з далекої відстані…”
На підтримку захисниками вийшов студентський взвод. Вони запекло боролись, однак відсутність військового досвіду давалась взнаки: “З’являються невеликі групи “вояків” Студентського куреня – їх відіслано з окопів, бо… вони не вміють навіть стріляти. Їм наказано охороняти станцію. Юнаки Військової школи тут же вчать їх стріляти…”
Згодом потяг Лощенка з гарматою від’їхав до станції Крути, під атакою двох бронепотягів більшовиків. До бою стали вояки резервної юнацької сотні, але на той час закінчувався запас набоїв.
І тоді прийшла звістка про те, що курінь Т.Шевченка у Ніжині готовий підтримати червоноармійців. Щоб не допустити удару з тилу, Аверкій Гончаренко дав наказ відступати. Захисники Крут почали відступ з настанням сутінок. Радянські війська, помітивши рух, кинулись до вирішальної атаки.
http://kruty.org.ua
Почався хаос. Розлючені червоноармійці прагнули реваншу, бійці української армії відчайдушно захищались. Під час того відступу загинуло багато вояків, серед яких і командир студентської сотні Т. Омельченко.
На відступаючих захисників чекали потяги, що мали доправити поранених до Києва. Загальні втрати складали 10 старшин і 250 вояків.
Один взвод студентської сотні зник безвісти. Як виявилось, січовики заблукали в темряві і вийшли до станції, зайнятої червоногвардійцями. Всіх студентів взяли в полон. Єдиного офіцера у загоні одразу ж розстріляли. Всіх інших розмістили у військовому ешелоні. Наступного дня їх всіх вивели з потягу, провели 300 кроків від нього і розстріляли. Перед стратою один із юнаків Григорій Піпський почав голосно співати «Ще не вмерла Україна». Пісню підхопили інші. Вони так і загинули, до останнього співаючи.
Згадки одного з очевидців: «Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому”.
Згодом під час розкопок на тому місці було знайдено тіла 28 людей. Їх урочисто перепоховали на Аскольдовому кладовищі.
Фото Роман Пєтушков
Автор: Марина Пєтушкова
Фото: http://kruty.org.ua
