Хто такий успішний політик? Історія сучасної України демонструє різні типи представників цієї професії: від управлінців, вихованих в СРСР до представників шоу-бізнесу. Але якщо є бажання дізнатись історію дійсно еталонного політика, то варто згадати про Всеволода Демченко.
Це дійсно self-made man, який зумів залишити слід в історії Києва, змінити місто, заробити дуже пристойні статки. Крім того, Демченко працював у важкий революційний період, коли в Києві влада змінювалась блискавично. І йому вдавалось залишатись на гребені хвилі при різних керівниках міста. Лише з більшовиками Всеволод Якович не спрацювався. Але це скоріше перевага, ніж недолік.
Всеволод народився в березні 1875 року в Києві. Його батько був палким прихильником української культури, історії, етнографії. Він ділився своїм захопленням з сином. Віддав його вчитись у найбільш проукраїнську в дореволюційному Києві 4-ту чоловічу гімназію. Юнак чемно вчився, однак мало думав про спасіння української культури.
Амбіційний хлопець бажав багатства та положення в суспільстві. Тож після закінчення гімназії вступив до Інституту інженерів шляхів сполучення в Петербурзі. Тоді якраз бурхливо будувалась залізниця, тож без роботи молодий інженер не лишився.
У 1898 році з дипломом він повернувся до Києва та влаштувався на посаду старшого інженера на приватній Московсько-Київо-Воронежській залізниці. Мав досить скромну зарплатню, однак це була лише перша сходинка у карколомній кар`єрі Демченка. Чоловік розумів, що зв`язки вирішують, якщо не все, то багато. Він почав знайомитись з підрядниками, постачальниками будівельних матеріалів, перевізниками.
У 1902 році чоловік звільнився та почав займатись підприємницькою діяльністю. Заробивши пристойні статки, Демченко придбав маєток на розі Заньковецької вулиці. Він замовив Олександру Вербицькому амбіційний проект. Всеволод Якович задумав створити найбільший в Києві прибутковий будинок. Повинно було бути 8 поверхів. Але, не склалось. Дім обмежився 5 поверхами. Оцінити будинок Демченко можна і зараз, варто завітати на вулицю Заньковецьку, 7.
Але Всеволод Якович залишив після себе в Києві не лише будинок, але дещо менше та більше одночасно.
У 1905 році Демченко став депутатом місцевої ради. Він обрав полем діяльності комісію по благоустрою вулиць. Вже через рік чоловік підготував ґрунтовну доповідь на тему: «Про сучасні типи покращених вулиць у Західній Європі та результатах їх використання в Києві». Зокрема у доповіді він скаржився на стан київських вулиць та називав рух по ним суцільними тортурами.
Тож було вирішено перекласти центральні вулиці. Для них обрали два способи вкладання каменю. На великих магістралях використати великі кам`яні куби, а для маленьких вулиць, та ще й під нахилом – невеличкі та викладали їх по типу мозаїки. Вартість квадратної сажені (4,5 кв м) великих вулиць становила 50 рублів, а малих – 34 рублі. Для прикладу, саме 50 рублів отримував за місяць своєї роботи дрібний чиновник.
Чому ж така висока ціна? Всі питання стосовно перекладання вулиць вирішував саме Демченко. І він вирішив великі куби каміння купувати в Швеції, а маленькі – на Волині. Звісно, закордонний будівельний матеріал вартував значних коштів. Для того, щоб покрити витрати у 1909 році був випущений 5 % міський займ. Його розмістили в Бельгії, строком на 62 роки. Із займу на покращення стану вулиць виділили мільйон рублів.
Варто зазначити, що каміння, яким вулиці були викладені раніше, використали на околицях міста, привівши до ладу невеликі вулички та провулки.
Вулиці перекладали за новітніми, на той час, технологіями та дуже швидкими темпами. І на вулиці Городецького збереглась та сама бруківка Демченко. Довгий час київські центральні вулиці були одними з найкращих в Російській Імперії.
Сам голова комісії по благоустрою вулиць непогано заробив на цьому. Він побудував три прибуткових будинки, два на початку Ольгінської вулиці та один за адресою Велика Житомирська, 25.
Для себе чиновник замовив архітектору Івану Беляєву будівництво маєтку в центрі міста. «Дім з каріатидами» і досі є окрасою вулиці Пилипа Орлика. У 1912 році Всеволод Якович переїхав у нове помешкання.
І все ж таки Демченко був політиком до кісток мозку. Після революції 1905 року він став членом Київського клубу російських націоналістів. На той час цю організацію підтримувала царська адміністрація. У 1911 році чоловік став депутатом губернського рівня. А вже у 1912 році – членом IV Державної думи. У Всеросійському парламенті він займав посаду віце-голови комісій шляхів сполучення та місцевого самоврядування. Також він приймав участь в багатьох комісіях: бюджетній, торговій, промисловій, по міським справам та військо-морським справам. Відвідав декілька європейських країн у складі офіційних державних делегацій.
В Києві чоловік був почесним членом Київського вільного пожежного товариства та старостою церкви Олександра Невського. Крім того він опікувався рідною 4-чоловічою гімназією та був членом правління Київського політехнічного інституту.
Отже, Всеволод Якович впевнено будував успішну політичну кар’єру.
Під час Першої світової війни чоловік став членом Особливої наради по перевозці палива, продовольства, та військових вантажів. На цій посаді він керував снарядним заводом в Києві (сучасний район Деміївка).
В його кар’єрі були не тільки злети, але й падіння. Після Жовтневої революції в гості до київського багатія завітали більшовики. У них була одна ціль, націоналізувати, навіть примусово, його майно. Демченко не захотів ділитись. Тоді його не посміли арештувати, лише жорстоко побили. Але наступна зустріч Всеволода Яковича з червоною владою могла бути фатальною.
Тому він радо зустрічав Директорію Павла Скоропадського. Чоловік самотужки завітав до гетьмана зі списком членів майбутнього уряду, який був найбільш компромісним та задовольняв всіх. При цьому, для самого Демченка там не було передбачено посади. Він став головою товариства «Протофіс» (рада промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства).
Як відомо, Директорія не довго панувала в Києві. У 1918 Всеволод Якович прийняв участь у нарадах представників російської буржуазії з представниками Антанти.
У 1919 році, розуміючи, що більшовики мають всі шанси захопити владу в місті, Демченко емігрував. На цьому його політична діяльність закінчилась. Він мешкав в німецькому курортному містечку Вісбаден, а помер в Італії у 1933 році.
Що ж сталось з його маєтком на вулиці Пилипа Орлика? У 1916 році його придбав купець першої гільдії Зіскінд Рабінерсон. Потім більшовики його націоналізували. У 1928 році там був будинок для ночівлі безпритульних. Після Другої світової війни там було консульство НДР, потім Консульське управління МІС УРСР. З 1995 року і дотепер там Київський регіональний центр Академії правових наук України.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
Фото з відкритих джерел
