У 1918 році літом в Києві відбулась найбільша техногенна катастрофа за всю його історію. Сотні людей загинули, тисячі були поранені та втратили свої домівки, наслідки катастрофи були жахливими, а причини так точно і не встановлені.
Звіринець – район для бідноти
Яким був Звіринець у 1918 році? З середини XIX століття цей район за наказом Миколи І був виведений з управління київської влади. І тоді, як будівництво будь-якої будівлі в місті потребувало залагодження багатьох формальностей, отримання згоди, то на Звіринці все було значно простіше.
Там в основному були приватні будинки, при чому не існувало ніякого заздалегідь створеного плану їх розміщення. Вузенькі вулички, садки та городи при будиночках – так виглядав Звіринець. Його мешканці були бідняками, простими робітниками, торговцями.
Поряд стояли давній Видубицький монастир та молодий – Троїцький. Недалеко знаходилась школа армійських старшин (тепер це воєнний ліцей ім. Богуна). Загалом там було 8 шкіл, 39 гуртожитків.
Всього, згідно з переписом, на Звіринці мешкало від 8 000 до 10 000 осіб. Тихий, зелений, спокійний район, навіть не схожий на галасливий, амбітний Київ.
Однак Звіринець мав по сусідству дуже небезпечний об’єкт – воєнні склади у Звіриницькому форті. А, як відомо, якщо рушниця висить на стіні, вона обов’язково має вистрілити. Так і сталося.
День, коли палало небо
Ранок 6 червня 1918 року почався як завжди. Люди удосвіта зібрались на роботу. Хтось лишився вдома, поратись по господарству, доглядати дітей. І раптом о 10 годині ранку пролунав гучний вибух.
Пам’ятаючи про нещодавній обстріл Києва більшовиками, люди в паніці ховалися до підвалів, або, схопивши дітей, вибігали надвір. А там відбувалося дещо небачене, неймовірне та, водночас, страшне.
Після першого вибуху, були інші, все більш могутні та руйнівні. Вони не стихали до трьох годин дня. Всього було 15 вибухів. Люди, коні, трамваї, повозки, домашня скотина – все це змішалось в одну хаотичну купу. Безпечного місця не було. Чорний дим закрив небо, стало темно і від того, ще більш моторошно. З неба летіли уламки снарядів, палали пожежі, падали будинки, ховаючи під собою усіх живих та вже мертвих.
Багато людей задихнулися у підвалах, цілі сім’ї було вбито уламками. У печерах монастиря святого Іона сховалося 30 монахів, лише трьом вдалося вижити. Снарядами збило хрести на куполах, по стінам будинків пішли тріщини. Всі дерев’яні споруди монастиря згоріли. У Видубицькому монастирі стіна тріснула до самого низу, розбилися лампади та вікна.
Вибухи відчули в усьому місті. В центральних районах збивало з ніг людей, виносило вікна з будинків. Постраждали будівлі на Хрещатику, Фундуклеївській, Миколаївській, Інститутській вулицях. Два снаряди залетіли у двір Олександрівської лікарні. Уламки падали на Бесарабський ринок. Вилетіли вікна в університеті святого Володимира.
Після першого ж вибуху на місце катастрофи прибули пожежні бригади, лікарі, Червоний хрест, військові. З інструкторської школи старшин (Військовий ліцей ім. Богуна) приїхали курсанти, оточили місце пожежі. Ці юнаки, а також перші пожежники отримали поранення від наступних вибухів.
З пожежами боролися всі бригади Києва, армія оточила небезпечний район. Згодом туди прибув гетьман Павло Скоропадський. Масштаби трагедії були вражаючими.
На Звіринці не лишилося жодної вцілілої будови, цілі вулиці були всіяні загиблими. Все було знищене в радіусі 5,3 кілометрів від епіцентру вибуху. Замість густо населеного району залишилося згарище.
Місто захопила паніка. Люди брали найцінніше та намагались виїхати з міста. Транспорт, що їздив в Пущу-Водицю, Бровари, на Святошин був переповнений.
Загалом під час Звіринецьких вибухів загинуло 200 осіб, 1000 – госпіталізували у важкому стані, кількість легко поранених встановити не вдалося. Домівку втратили близько 10 000 чоловік. Загальні збитки становили сотні мільйонів карбованців.
Допомога вцілілим
Гетьман Скоропадський видав наказ, щоб уряд виділив 500 тисяч карбованців для надання першої допомоги потерпілим. В той же день був створений комітет для збору коштів на користь жертв трагедії. Туди увійшли більшість громадських організацій Києва. На користь потерпілих свій одноденний заробіток перерахували чиновники, робітники заводів та торгових підприємств. Декілька кінооператорів зуміли зняти вибухи. Ці фільми показували в кінотеатрах, а весь виторг від продажу квитків так само передали на допомогу жертвам трагедії.
В інструкторській школі старшин і в Олексіївському саду (територія НСК “Олімпійський”) створили тимчасові притулки та пункти харчування для потерпілих. Так само годували людей на Печерському ринку, у Видубицькому монастирі, в Києво-Печерській лаврі та Контрактовому домі.
11 червня поховали загиблих. В траурній церемонії приймали участь як прості містяни, так і гетьман Скоропадський, члени уряду, посли іноземних держав.
Після того, як віддали останню шану загиблим та допомогли потерпілим, потрібно було з’ясувати, хто винний. Слідство вели українські військові, прокуратура, державна охорона, представники німецького командування. Але знайти відповідальних за вибухи не вдалося.
За офіційною версією відбулось самозаймання ракет, а далі за ланцюговою реакцією підірвалися всі інші снаряди. Однак містом ширились інші версії. Казали, що то був теракт. Виконавцями називали то більшовиків, то поляків. Як би там не було, істину встановити не вдалося. Буремні події наступних років відклали більш детальне розслідування. Як виявилося – назавжди.
Автор: Марина Пєтушкова
для КиївІ Інформ
