Анатолій Петрицький: від сироти до звання народного художника

Народився Анатолій Галактіонович 31 січня (12 лютого) 1895 року в робітничій родині. Його батько був залізничником. Коли хлопцю виповнилось 9 років, батько помер. Мати віддала сина до сиротинського притулку у київській Залызничній колонії. Згідно з задумом, у притулку діти отримували безкоштовне житло, їжу та освіту. Проте Анатолій згадує часи, проведені в сиротинці, як вельми важкі. То була радше в`язниця для малолітных злочинців. В навчальному закладі панували жорстокі закони. Були і побої, і крадіжки, і приниження. Але були і світлі моменти. На Пасху та Різдво попечителі притулку викупали декілька лож в театрі опери. Найкращих вихованців безкоштовно водили на вистави. Саме там Анатолій познайомився із театральним світом. Він із захватом дивився “Демона” и “Недоросля”, “Гамлета” та “Євгенія Онегіна”. Юнак згадує разючий контраст між життям в притулку і рідкими щасливими днями. “Треба прожити в притулку за високим парканом, вдягнутим в смердюче лахміття, голодним до такої міри, що ми крали шматки хліба в помиях для свиней, де ігри товаришів були направлені лише на те, щоб причинити біль. Театр призвів на мене враження раю. Не лише гра, але й все”. Хлопець старанно вчився, читав, малював. Його відмітило керівництво сиротинця. Анатолію з товаришами вдалось навіть організувати власний невеликий театр у стінах навчального закладу. Юнак малював декорації, був і режисером і актором. Після закінчення сиротинця, більшість учнів працювали на залізниці. Проте старанний випускникза рахунок притулку зміг вступити до Київського художнього училища. Це був 1912 рік.

Навчальна програма була скопійована з  художнього університету в місті Санкт-Петербурзі. Хлопцю було тісно в формальних рамках класичного мистецтва. Він починає  захоплюватись народним живописом, знайомиться з творчістю таких художників як Моне, Мане, Дега, Ван Гог. Паралельно навчався в студії Мурашко В 1917 році Петрицький закінчив училище з відмінною рекомендацією. Проте перша світова війна перекреслила його подальше навчання. Юнак знайомиться з рішуче налаштованим митцями, відвідує школу Олександри Екстер, малює агітаційні листівки. Його картини все сміливіші, він використувує оригінальні форми, лінії, кольори, працює багато в жанрі авангард. Згодом Анатолій Петрицький потрапляє до Молодого театру Леся Курбаса. Він оформив багато вистав театру, зокрема “Осінь”, “Різдвяний вертеп”, “Затоплений дзвін”. Взагалі, творче життя Анатолія Галактіоновича було бурхливе та насичене.

В 1926 році Анатолій Петрицький створив картину “Інваліди” (“Мати”). Ця робота брала участь у Венеціанському бієнале 1930 року. Пізніше картина успішно виставлялась в європейських та американських галереях.

В 1927 року разом з колегами по цеху створив футуристичну організацію “Нова Генерація”.

Був головним художником Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів. Входив до літературних об’єднань «Біла студія» (1918) і «Фламінґо» (1919).

На рахунку митця більш ніж 500 спектаклей.

Причому, Петрицький був вельми гоноровим художником. Московський балетмейстер Захаров казав, що Анатолій Галактіонович має “похмурий український гумор”. Наприклад, йому належить фраза “Мистецтво, наче повія – чим більше ти йому даси, тим більше воно дасть тобі”.

У 1944 році Анатолій отримав звання народного художника СРСР, а в 1949 і 1951 роках отримав Сталінську премію. В ті роки він також викладав в Київському художньому училищі.

Петрицький помер 6 березня 1964 року. Похований на Байковому кладовищі. На його честь названа вулиця в Святошинському районі.

Автор: Марина Пєтушкова 

для Київ Інформ