Тюрма на Лук`янівці: 150 років страждань

Київ – це місто, де майже кожен старовинний будинок має свою історію. Вікові стіни багатьох з них були свідками як страшних трагедій, так і нестримного щастя. Проте, певно, справжнім рекордсменом за кількістю драматичних подій є Лук’янівський тюремний замок, або, як його називають зараз, СІЗО № 13.

Зараз слідчий ізолятор ховається у дворах Лук’янівки. Проте в середини XIX сторіччя, коли його будували, ситуація дещо відрізнялась. Це була пустка, околиця міста. Імператор Олександр II видав указ про будівництво в’язниці в Києві. Роботи почались у 1859 році. А вже 15 жовтня 1863 року вона офіційно почала працювати.

Зараз в СІЗО є 6 корпусів, кожен з яких має свою назву. Найстаріший «Катька» був побудований у 1863 році. Існує думка, що будівлю назвали на честь Катерини II, проте пояснення більш прозаїчне. Своїми обрисами корпус нагадує букву «Е». В радянські часи в там знаходились в’язні, засуджені до смертної кари. В підземеллях в’язниці вирок виконувався. Зараз в цьому корпусі знаходяться камери засуджених на довічне ув’язнення. До речі, «Катька» побудована на місці старовинного храму, вважалось, що це повинно добре впливати на в’язнів.

Наступний корпус носить назву «Столипінка». Він був побудований в роки правління Петра Столипіна, у 1909 році. Будівля має 4 поверхи. Там знаходиться 28 камер на 10 чоловік, і 30 – на 6.

В 1981 році до «Столипінки» прибудували корпус на 4 поверхи. Його називають «Брєжнєвка». В 1995 році з’явився корпус «Кучмівка», названий на честь Леоніда Кучми. В 1990-х роках побудували невеликий 2-поверховий корпус для неповнолітніх в’язнів. Там знаходиться 26 камер.

Найновіший жіночий корпус побудували в 2011, він названий «Юлька» на честь Юлії Тимошенко. Там є спеціальні камери для вагітних, для арештанток з дітками до 3 років і майданчики для прогулянок. До речі, сама Юлія Володимирівна в цьому корпусі ніколи не утримувалась. Її камера знаходилась в старому жіночому корпусі, що вже не працює.

Якою була Лук’янівська в’язниця в часи Російської імперії

Отже, повернімось у 1863 рік. Тоді в’язниця мала один корпус. На території була церква, а у 1864 році з’явилась синагога. Згідно зі звітом по Головному тюремному управлінню Міністерства внутрішніх справ Російської імперії за 1899 рік, там утримувалось 904 арештанти.

Станом на 1900 рік в’язничний комплекс складався з 10 кам’яних будівель. Існує система підземних тунелів. Вони поєднують всі корпуси. Говорять, що по ним можна дійти навіть до залізничного вокзалу. Мовби таким чином переміщали особливо небезпечних злочинців.
В часи Російської імперії у камерах в’язниці були тисячі арештантів. Згадаємо про деяких. У 1881 році за участь в «Південноросійській робітничій спілці» там ув’язнили дворянку Софію Богомолець. В камері у жінки народився син – Олександр. В майбутньому він став знаменитим ученим-фізіологом, автором багатьох революційних відкриттів.

Декілька разів у Лук’янівському тюремному замку утримувався письменник та революціонер Володимир Винниченко (у 1902, 1903 та 1906 роках). Стіни в’язниці пам’ятають членів родини Володимира Леніна. Там у 1904 році утримувались його сестри Марія та Ганна, і брат Дмитро. В 1906 році була ув’язнена Фанні Каплан, яка через 12 років вчинила замах на вбивство пролетарського вождя.

В’язниця в СРСР

Більшовики не стали змінювати призначення добре укріпленої в’язниці. Більше того, вона була переповнена. Умови утримання були жахливими: бідне харчування, майже нема опалення, про чистоту говорити смішно.

Але активно проводили просвітницьку діяльність: виписували агітаційну літературу, працювала школа і бібліотека, навіть показували просвітницькі фільми.
В приміщенні церкви теж обладнали камери. В підземеллях були приміщення, де виконували смертні вироки. В тих камерах смерті були розстріляні тисячі людей. Серед них Олександр Глаголєв, духовний наставник родини Булгакових. Кажуть, що кров настільки в’їлась в бетон, що її неможливо відмити.

У 1925 році у в’язниці утримувалось 2173 особи.
В 30-ті роки XX сторіччя там була в’язниця ОДПУ НКВС СРСР. Це було по-справжньому страшне місце. В кабінеті коменданта з особливих доручень у 1937-1938 роках постійно відбувались страти. В 1937 році там вбили 60 тисяч людей, в 1938 – понад 70 тисяч.

Під час німецької окупації, в приміщеннях Лук’янівської тюрми утримувались члени УПА та підпільники. А вже після звільнення міста там з’явились сотні нових арештантів – ті, кого радянська влада підозрювала у співпраці з фашистами.
Серед знаменитих арештантів були Максим Рильський, Григорій Косинка, митрополити Василь Липківський першоієрарх Української греко-католицької церкви архієпископ Йосиф, Вільгельм Габсбург, кінорежисер Сергій Параджанов.

СІЗО номер 13

В незалежній Україні, Лук’янівська в’язниця продовжує використовуватись по прямому призначенню. Звісно, були збудовані нові корпуси, провели ремонт в старих камерах. Однак умови утримання і досі важкі.

В СІЗО утримувались Степан Хмара, Юлія Тимошенко, Андрій Шкіль, Борис Колесніков, Віктор Лозинський, Юрій Луценко, Ігор Зварич.
Ходили чутки про переніс СІЗО на околицю Києва і зніс Лук’янівського тюремного замку. Однак поки що точних даних про деталі цього проекту немає.

Утікачі Лук’янівської в’язниці

За більш ніж 150 років свого існування ця тюрма набула славу надійної, добре захищеною. Однак і з неї вдавалося втекти.
У 1878 році це зробили троє революціонерів Лев Дрейч, Іван Боханівський та Яків Стефанович. Їх товариш влаштувався на роботу наглядача та допоміг соратникам.
У 1902 році втечу здійснили одразу 11 працівників газети «Іскра». Із простирадл вони скрутили драбини, та з допомогою крюка закріпили їх на стінах. Охороні дали скуштувати горілки зі снодійним.

У січні 1918 році була здійснена найбільш масштабна втеча. Тоді 1200 арештантів вийшли на свободу. Це сталось через наступ на Київ більшовицьких військ. Охорона поховалась в підвалах, а в’язні просто покинули свої камери.

В радянські часи лише два злочинці успішно втекли з Лук’янівської тюрми. У 1972 році так званий Володимир Нікуличов по прізвищу Пуля підпилив грати на вікнах своєї камери. Потім він їх відігнув, вийшов на дах будівлі та покинув в’язницю. Щоправда вже в наступному році злочинець повернувся назад у камеру.

Наступна вдала спроба була здійснена Костянтином Прокоповим вже у 1978 році. Той під час прогулянок, стаючи на плечі співкамернику, викручував частини панцирної сітки, що накриває майданчик для прогулянок. І одного разу він просто виліз звідти, заскочив в автобус з робітниками та поїхав геть. Однак втікача зловили вже через два дні.

СІЗО №13 сьогодні часто потрапляє у новини. Причини різні: погані умови, скандальні ув’язнення, політичні арештанти. Яким буде майбутнє пенітенціарного закладу і чи покращаться умови утримання арештантів наразі невідомо.

Автор: Марина Пєтушкова

Фото: Роман Пєтушков

Для ІНФОЛАЙФ

Інші статті автора