Нерадянська історія створення одного із найбільших заводів Києва

Нині Шулявка – це один із розвинутих, густозаселених районів міста. А наприкінці XIX століття це була околиця Києва. І там знаходилось одне із найбільших та успішних підприємств міста. Його залишки височіють і зараз на перехресті проспекту Перемоги і вулиці Вадима Гетьмана. Мова про “Перший київський машинобудівний завод”, раніше відомий як “Більшовик”.

Старт-ап швейцарського бізнесмена

Нехай типово радянська назва вас не лякає, більшовики не створили, а лише націоналізували прибуткове підприємство. А справжнім «батьком» заводу був швейцарець Якоб Гретер. Молодий чоловік приїхав до Києва. Декілька років про нього нічого не було відомо, аж ось він вирішив започаткувати власну справу.

Спершу він придбав у вічне користування чотири десятини землі на Шулявці. Це була ділянка площею приблизно 4,4 га. Вибір місця був не випадковий. Згідно з місцевими законами, підприємства, що знаходились на державній землі за околицями міста були звільнені від земельного податку та оціночного збору.
Далі швейцарець знайшов собі компаньйона, німецького інженера Філіпа Мозера. Сфера діяльності теж була обрана з оглядом на ринок. На той час в Києві відкривалось багато фірм, що спеціалізувались на цукрі. А обладнання для них купували закордоном по досить таки високим цінам. Чому б не організувати виробництво прямо в Києві?
Таким чином 26 липня 1882 року Київський чавуноливарний та механічний завод почав своє існування.
Початок роботи був достатньо скромним. На підприємстві працювало 30 робітників. Все технічне оснащення складалось з декількох станків та двох паливних печей. Однак справи йшли добре. Завод випускав рафінадні форми, фільтр преси, чавунну арматуру. Вже через декілька років річний оборот склав 100-165 тисяч рублів.
Перша криза в історії підприємства настала, коли компаньйони посварились. В результаті Філіп Мозер забрав свою частку та покинув не лише прибутковий бізнес, але й Київ.

Бурхливий розвиток

Потрібно було шукати нових компаньйонів. Якоб Гретер запросив інженера із Чехії Йозефа Криванека. Це був виважений вибір, оскільки чеський інженер тоді керував монтажними роботами на цукрових підприємствах міста і мав гарний досвід роботи з обладнанням.

Фірма змінила свою назву і форму власності: Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека став акціонерним підприємством.
В 1890 році почалась масштабна модернізація. Було закуплене найсучасніше обладнання, почали працювати нові цехи. Завод Гретера і Криванека став одним з найбільших в місті – його основний капітал сягав 1 млн рублів. За 12 років існування кількість працівників виросла більш ніж в 30 разів і нараховувала 930 осіб.
Завод став монополістом в своїй галузі. Там купували обладнання на підприємства братів Терещенко, братів Бродських, графів Бобринських.
Згодом Гретеру стало тісно в рамках цукрового обладнання. Він почав виготовляти рейки для залізниці і міського трамвая. Це мало неочікувані наслідки. Якоб Гретер став бельгійським консулом, і суміщав бізнес та політичну діяльність.

Однак Київський машинобудівний і котельний завод був вельми суворим роботодавцем. Там працювали як кияни, так і закордонні спеціалісти. Та іноземні працівники отримували більш високу зарплатню, у порівнянні з місцевими. Тим не менш, платили там багато.
Наприклад, заробітна плата майстра складала 130 рублів, кваліфікованого робітника –
35 рублів, а учня – 7 рублів.
Працювати було важко. Зміна тривала 12 годин – з шостої ранку до шостої години вечора. Працівники мали право на годинну обідню перерву. Якщо працівник не встигав виконувати денну норму – працював ще довше. Рівень травматизму був високий, а лікарняні ніхто не оплачував. Ситуацію ускладнювало те, що начальниками наймали переважно чехів, що не володіли місцевою мовою, тобто налагодити продуктивне спілкування між працівниками та керівництвом було майже неможливо.

Як просувати справу на початку XX століття?

Завоювавши Київський ринок, Гретер та Криванек не зупинились. Вони були успішні, багаті на амбітні. Тому звернулись до Рейнольда Кальнінга. Це був лобіст з Петербурга. Його послуги вартували немало, однак результати теж вражали.
По-перше, Кальнінг розмістив інформацію про київське підприємство у престижному довіднику «Вказівник по внутрішній та зовнішній торгівлі та промисловості», що мав наклад 50 тисяч посібників. Далі, він допомагав вигравати тендери на виконання різноманітних держзамовлень. Крім того, знаходив найкращих постачальників сировини та допомагав організовувати збут готової продукції.

Напередодні війни

У 1909 році справи на підприємстві йшли чудово. Завод почав виготовляти перший в Російській імперії дизельний двигун, власним коштом була побудована залізнична гілка, що поєднувала його з станцією «Святошин». Завдяки цьому швидкість доставки як сировини, так і готової продукції збільшилась.
Чистий річний прибуток склав 225 тисяч рублів, основний капітал – 1,25 млн. рублів, а земельна власність та матеріальні активи оцінювались в 2,8 млн. рублів.
Якоб Гретер став важливою людиною в місті. Йозеф Криванек займався ж виключно роботою. В 1910 році він застудився та помер.

Перша світова війна та жовтнева революція

В 1914 році Київський машинобудівний і котельний завод переживав важкі часи. Кваліфіковані чеські спеціалісти масово повертались на Батьківщину, багато працівників були мобілізовані.
Південно-Західна залізниця перестала обслуговувати комерційні вантажі, збільшилась вартість чавуну, замовлень стало менше.
Однак Якоб Гретер не збирався опускати руки. В 1916 році завдяки своїм зв’язкам він отримав замовлення на виготовлення артилерійських снарядів. Крім того, йому дозволили використовувати працю військовополонених.
Однак якщо з економічними труднощами йому більш-менш вдавалось впоратись, то були загрози, перед якими навіть Гретер був безсилий. Це зміна влади та прихід більшовиків. В березні 1918 року Якоб разом з консулами Англії, Франції та США поїхав закордон. Тоді, він думав що тимчасово.

Завод «Більшовик»

Епоха Якоба Гретера закінчилась. В 1920 році радянська влада націоналізувала підприємство, а у 1922 році він отримав нове ім’я – “Більшовик». В СРСР зуміли оцінити потенціал підприємства, тому його не знищували і обкрадали, а навпаки – розвивали.
У 1926 році був введений новий технологічний процес – електрозварка. Там працював Євгеній Патон, ще не академік, а звичайний професор КПІ. Завдяки рокам проведеним у зварювальній лабораторії «Більшовика» він створив всесвітньо відомий Інститут електрозварки НАН України ім. Патона.

У 30-х роках на підприємстві починають виробляти техніку для хімічної промисловості. У цехах «Більшовика» було створене обладнання для заводів синтетичного каучуку. У 1935 році на посаді головного інженера заводу працював Микола Доллежаль – вчений енергетик, що пізніше став головним конструктором атомного реактора.

Друга світова війна

Під час оборони Києва у 1941 році на заводі випускали артилерійські снаряди, броньовики, ремонтували танки та автомобілі. Однак підприємство неодноразово обстрілювали, тому частина обладнання та робітників були евакуйовані. Основна частина переїхала до Свердловська, де працювала на заводі «Уралхіммаш».
Під час німецької окупації, «Більшовик» продовжував працювати, там здійснювали ремонт рухомого складу. В боях за звільнення міста будівлі заводу зазнали значних руйнувань. Відновлення почалося в 1944 році.

Гордість СРСР

У 1948 році відновлений «Більшовик» досяг довоєнних обсягів виробництва. Спершу став працювати на повну потужність цех хімічного обладнання, а згодом – полімерного. До 1960-го року завод невпинно розвивається. Були створені Спеціальне конструкторське бюро полімерного машинобудування, Науково-дослідний інститут «УкрНІІпластмаш». Вони розробили та реалізували багато проектів полімерного обладнання.
У 1980-тих роках на «Більшовику» розробляється та створюється комплекс обладнання для виробництва великогабаритних шин діаметром до 5 метрів. За це вся команда конструкторів та технологів була нагороджена державною премією Ради Міністрів СРСР.
Більш ніж 20% загального обсягу продукції складає техніка для Міністерства оборони. Завод поставляв обладнання як для внутрішнього ринку так і на експорт.

Важкі часи підприємства

В незалежній Україні справи на заводі йшли погано. Не було замовлень на виробництво оборонної техніки. Економічна криза на пострадянській території призвела до того, що у 1995 році завод мало не припинив своє існування.
На його базі у 1996 році було створене ВАТ «Науково-виробниче підприємство «Більшовик»». Причому ним володіла держава. В 1997 році завод почав виходити з кризи, з’явились нові замовлення, ринки збуту.
Згодом підприємство почало розширяти свою спеціалізацію за рахунок виробництва нової техніки, що б задовольняло український ринок. На заводі виробляли пилорами, рухомі бурові установки, нафтопромислове спорядження.
Почали надходити замовлення від КМДА. «Більшовик» виготовляє тунельні ескалатори нового покоління, більш економічні, ніж раніше.

Був створений комплекс для будівництва метротунелей в ґрунтах, насичених вологою. Він дозволяє в декілька разів швидше прокладати тунелі, зменшує вартість будівництва метро.
Однак, з колишньої великої території залишились лише будинки токарного цеху, центрального складу та будинок Гретера.В цілому підприємство подолало кризу. З 2018 року ВАТ «Більшовик» більше не має. Він змінив свою назву на АТ «Перший київський машинобудівний завод». Машини та агрегати з товарним знаком Перший київський машинобудівний завод успішно працюють на багатьох підприємствах України та країн СНД, Індії, Шрі-Ланки, В’єтнаму, США, Китаю, Данії, Сербії, Швеції, Німеччини, Австрії, Франції, Великої Британії, Італії, Куби та ін.

Автор: Марина Пєтушкова

Для ІНФОЛАЙФ

Інші статті автора