Столичний “Шоколадний будинок”: від маєтку мільйонера до мистецького центру

“Шоколадний будиночок” – відоме у Києві місце. Маєток, чий фасад здалеку нагадує плитки шоколаду, привертає увагу. У нього непроста історія з сумними та щасливими  сторінками. 

В 1899 році Семен Могильовцев придбав ділянку землі у барона Володимира Августовича Ікскюль-Гільденбанда. Ділянка мала площу 321 кв. сажень, на ній стояв звичайнісінький дерев’яний будиночок.

До речі, хто ж такий Семен Могильовцев? Він увійшов в історію Києва як щедрий благодійник. Він володів паровою лісопильнею на березі Дніпра, то ж мав значні статки. Родини Семен Семенович не мав, проте щедро виділяв кошти на потреби міста. Він очолював багато комітетів та комісій, які мали на меті спорудження громадських закладів. Крім того підприємець був палким шанувальником мистецтва, цікавився історією, володів великою колекцією книг. В 1909 році зробив міському музею щедрий подарунок – майже 200 предметів, що були знайдені у розкопках. В 1910 році він разом з іншими київськими меценатами Олександром Терещенком та Варварою Ханенко профінансував будівництво лікарні на 40 ліжок (на розі В. Васильківської та Лабораторної). В роки Першої світової війни там був шпиталь Червоного Хреста.
Проте найвідомішою спорудою побудованою його коштом є Педагогічний музей, що знаходиться на вулиці Володимирській, 57. Його будував архітектор Павло Альошин, і саме там знаходилась Українська Центральна Рада.
Ще одним щедрим подарунком місту, який зробив Семен Семенович була електрична підсвітка хреста святого Володимира на Володимирській гірці. Про це місце писав Володимир Булгаков в романі «Молода гвардія»:

“…сверкал электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке, и был он виден далеко, и часто летом, в черной мгле, в путаных заводях и изгибах старика-реки, из ивняка, лодки видели его и находили по его свету водяной путь в Город, к его пристаням. Зимой крест сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями московского берега, от которого были перекинуты два громадных моста”

Але, піклуючись про добробут міста, Семен Могильовцев не забував про власний комфорт. На придбаній у барона Ікскюль-Гільденбанда ділянці архітектор Володимир Ніколаєв збудував для нього вишуканий маєток в дусі ренесансних палаццо, більше відомий як «Шоколадний будиночок».
Ззовні він має характерний коричневий відтінок і пишно оздоблений фасад. До речі, він зберігся в первозданному вигляді до наших днів. Над вікнами другого поверху розміщені складні архітектурні композиції. До речі, там зображені жезли Меркурія. Як відомо, це був античний бог торгівлі та промисловості.

Ззовні будинок не здається аж надто великим, проте анфіладна система кімнат створює всередині маєтку відчуття простору. Кожна з залів на другому поверху оздоблена у своєму стилі: Мавританська, Ренесанс, Модерн, Рококо, Візантійська, Французька.

Біла зала має найбільша у будинку, вона має площу 92 кв. метри та оздоблена в стилі французького бароко. Стіни та стеля прикрашені ліпниною. З часів Могильовцева збереглось велике венеціанське дзеркало. Воно оздоблене гірляндами, парним купідонами, голубами, чашами, овнами. Це приміщення було призначене для проведення зустрічей, балів, музичних вечорів.

Зала у стилі модерн має свої особливості. Це великий кольоровий вітраж, де класичні для модерну півники знаходяться поруч з українським барвінком. До речі, якщо подивитись на стелю, то можна побачити там портрет Сари Бернар, виконаний Альфонсом Муха.

Ключовим елементом російської зали є жар-птиця. Крім того, на стінах збереглись орнаменти із царської п’ятирублівки.
У Візантійській залі знаходилась їдальня. Саме тому в оздобленні використані зображення фруктів та ягід.
Мавританська зала невеличка за розмірами. Проте там збереглась непофарбована аутентична ділянка стіни. Вона прикрашена орнаментом із 5-, 6- та 10-кутними зірками.
Меблі для кожної кімнати робилися на замовлення у відповідному стилі.
Семен Семенович помер у себе вдома 10 серпня 1917 року. Його майно, у тому числі й «Шоколадний будиночок» згідно з заповітом, отримали численні племінники.

Проте історія маєтку продовжується. Він був націоналізований і спершу там були квартири. В будинку в 1917 році мешкав міністр внутрішніх справ Української держави (за Гетьманату) Ігор Кістяківський. В 1919 його передали більшовику Християну Раковському. У 1929 році одній з квартир жив історик Матвій Яворський, а в іншій професор Микола Макаренко. Саме завдяки Миколі Омеляновичу не був знесений Михайлівський Золотоверхий собор. За відмову підписати відповідний акт його було страчено.

У 1934 році архітектор Павло Альошин провів реконструкцію маєтку. В «Шоколадному будинку» розмістилось НКВС. Багато «ворогів народу» було засуджено на смерть в розкішних інтер’єрах.
В 1948 роках чорна сторінка історії «Шоколадки» завершилась. Будинок передали Управлінню справами Ради Міністрів УРСР, і з 1952 року там знаходилось Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном.
В 1960 році «Шоколадний будиночок» став Центральним палацом одружень. Багато щасливих пар узаконили свої відносини в цих стінах. Саме тоді з’явилось повір’я, що венеціанське дзеркало в Білій залі приносить щастя у коханні. Незаміжні дівчатка скоро зустрінуть кохання, якщо лише поглянуть у нього.

В 1982 році був побудований новий Палац одружень, і «Шоколадний будиночок» був переданий Управлінню культури і мистецтв. Будівля знаходилась в аварійному стані. З 1983 до 2009 року то починалась, то завершувалась реконструкція маєтку.
Нарешті, в 2010 році будинок відкрили для відвідувачів в якості «Дитячої картинної галереї». Сьогодні там проводяться численні культурні та мистецькі заходи. Відновлення внутрішнього оздоблення продовжується. В перспективі, у «Шоколадному будиночку» буде картинна галерея, школа дитячого естетичного виховання, та музей приватних колекцій.

Автор: Марина Пєтушкова 

для ІНФОЛАЙФ

інші статті автора