Найскандальніша політична справа у дореволюційному Києві

Восени 1913 року в Києві сталось резонансне вбивство. Всі газети про це писали, містяни без упину обговорювали. І було що. Було знайдене тіло 12-літнього юнака Андрія Ющинського. Вбивство було схоже на скоєне релігійним фанатиком. За судовим процесом слідкували не лише в Києві, але й в усьому світі.

Злочин

Тіло було знайдене 20 березня близько першої години дня. Двоє підлітків гралися в гаю, біля маєтку цегляного заводу Бернера на Кирилівській вулиці. Хлопці зайшли у невелику печеру, там їх очікувала страшна знахідка: тіло хлопця. На вид йому було 10-12 років, одягнутий загиблий був лише у спідню білизну. Тіло було притулене до стіни у напівсидячому положенні. На голові була рана, нанесена тупим предметом.

Руки жертви були зв’язані за спиною. Біля тіла лежало декілька зошитів, фуражка та куртка. На тілі знайшли 47 колотих ран, що були нанесені великим шилом. Тіло було знекровлене. У кишені куртки знайшли наволочку зі слідами сперми. Пізніше, виявилось, що нею хлопцю закрили рота.

Того ж вечора була встановлена особу загиблого. Це був Андрій Ющинський, учень Київо-Софійського духовного училища. Матір жертви повідомила, що юнак ранком пішов в училище і додому не повертався.

Виявилось, що освітою хлопця в основному опікувалась тітка. Вітчим приходив додому лише у вихідні дні, а мати наполегливо працювала, торгуючи фруктами та зеленню. Саме тітка Наталія Ющинська віддала хлопця у 8 років до притулку, а потім у семінарію. Вона ж оплачувала його навчання. Вчителі казали, що Андрій був розумним, сміливим та мав здібності до навчання.

Початок розслідування

Вбивство дитини вимагало детального розслідування та швидкого результату. Слідство доручили начальнику Київського слідчого відділу Євгену Мищуку. Попереднє розслідування здійснював слідчий з особливо важливих справ Київського окружного суду Василь Фененко, а нагляд – прокурор київського окружного суду Микола Брандорф.

Як то кажуть, при розслідуванні будь-якого злочину, потрібно шукати, кому це вигідно. Тому спершу затримали родину загиблого. Спершу матір, потім дядька, батька та вітчима. До речі, з дядьком та вітчимом так наполегливо працювали на допиті, що вони обидва зізнались у злочині. Проте доказів не було.

Родичів відпустили. Наступною версією було вбивство з помсти. Слідчі вивчили коло спілкування хлопця. Але 12-річний хлопчик просто не встиг ще нажити кровних ворогів, які б пішли на вбивство.

А тим часом, газетники наполегливо публікували листи читачів, де просувалась «ритуальна» версія. Почали все частіше надходити анонімні повідомлення про те, що хлопця вбили, щоб отримати християнську кров для приготування маци.
Антисемітські гасла звучали навіть під час поховання хлопця.

Політичний злочин

Потрібно зазначити, що початок XX сторіччя був досить важким для євреїв у Російській імперії. Зокрема у Державній думі розглядались законопроекти, згідно з якими євреїв намагались позбавити виборчого права. І такий скандальний злочин був на руку антисемітам.

У засобах масової інформації активно пропагувалась думка про ритуальний характер вбивства. Активізувалась чорносотенна організація «Товариство російського народу». Були випущені листівки із закликами бити і виганяти євреїв з міста. Навіть було відправлене прохання про організацію єврейських погромів весною 1911 року.
Фракція правих у Державній думі 18 квітня подала петиції до міністрів юстиції та внутрішніх справ. Тоді міністром юстиції був так званий Щегловитов. Він не забарився використати цю ситуацію і терміново звернувся з проханням до Петра Столипіна надати цій справі першочергове значення.

В Київ полетіла телеграма з наказом прокурору Георгію Чаплинському здійснювати нагляд за злочином. Яким же був Чаплинський? Це був поляк, який заради кар’єри прийняв православну віру. Вірно оцінюючи ситуацію в суспільстві, прокурор не соромився публічно виказувати свої антиєврейські погляди. Кримінальна справа про вбивство стала політичною.

Водночас київські слідчі знайшли реальних злочинців. Це були члени банди, що складалась з грабіжників та перекупниці награбованого. Але кого хвилювали такі ординарні та банальні злочинці. У Державній думі вирішили повністю використати свій шанс очорнити євреїв. Тоді до Києва поїхав віце-директор Першого кримінального департаменту Олександр Лядов. Він дав однозначну вказівку київським слідчим знайти злочинця юдея, створити докази та організувати публічний суд.

Назначений злочинець

Лядов не міг надовго затримуватись в Києві. Але він назначив Володимира Голубєва наглядати за перебігом розслідування. Голубєв був головою київської молодіжної чорносотенної організації. Володимир отримав широкі повноваження. Саме він відповідальний за фабрикування «справи Бейліса».

Хто ж такий Менахем Мендель Бейліс? Він був євреєм і мешкав недалеко від місця, де було знайдене тіло. Він був батьком 5 дітей, до речі, один із них дружив з жертвою. Чоловік працював весь день на цегляному заводі. Менахем не був фанатичним юдеєм. Він працював по суботах, дружив з місцевим православним священиком, а його старший син навчався у російській гімназії. Він мав настільки гарну репутацію, що під час єврейських погромів 1905 року до нього прийшли члени Товариства російського народу та запевнили, що боятися нема чого.

Та кого хвилювала істина? Голубєву було достатньо того, що Ющинський бував в гостях у Бейліса, і що поблизу печери мешкав «его управляющий, какой-то еврейчик Мендель… Лично моё мнение, что     убийство, скорей всего, совершено или здесь, или в еврейской больнице. Доказательств, конечно, этому я представить не могу».

Вночі 22 липня будинок чоловіка був оточеним нарядом з 15 жандармів. Менахема зі старшим сином Пінхасом арештували та відправили до охоронного відділку. 9-річний хлопець вийшов на свободу через три дні, а от Бейліс провів в катівнях довгих два роки.

В пошуках істини

Потрібно зазначити, що київські слідчі були не згодні з висновками Голубєва. Вони невпинно шукали справжніх злочинців. За що й були покарані.

Прокурора Брандорфа відсторонили першим. Далі під санкції потрапив слідчий Міщук. Його відсторонили від справи. Проте справжній професіонал своєї справи Євген Міщук самотужки продовжив розслідування. Тоді проти нього влаштували провокацію, а потім заарештували.

Міщука змінив слідчий Микола Красовський. Але того теж не влаштовувала «ритуальна» версія, він продовжив розслідування свого попередника. Згодом Красовського заарештували. А з Петербурга приїхав слідчий Микола Машкевич, який був цілком підконтрольним.

Передача справи в суд теж викликала проблеми. Голова Київського окружного суду Микола Грабар вивчив всі матеріали справи і відмовився головувати у суді проти Бейліса. Замовники політичної справи вирішили не ризикувати та запросили уманського суддю Федіра Болдирьова. Ні один київський прокурор не погодився працювати у справі Бейліса, тож був запрошений спеціаліст з Петербурга Оскар Віппер.

Київські газети, що намагались об’єктивно висвітлювати події, зазнавали утисків. В загальному редакції різних ЗМІ були оштрафовані від 34 до 43 разів на суму від 10 400 до 12 850 рублів. Арештували чотири редактора, вісім – притягнуті до суду. Декілька газет повністю припинили своє існування. До речі, навіть провладна газета «Киянин» зазнала утисків. Її головний редактор Шульгін був засуджений до тюремного ув’язнення на три місяці. Лише посада депутата Державної думи його врятувала.
Ця справа була вирішена ще до початку суду. Тим більше, що матеріали готували два роки. Всі відповідальні особи були слухняними та керованими. Однак події склались інакше.

Суд над Бейлісом

Судовий процес розпочався 21 вересня 1913 року і тривав понад місяць.
Версія обвинувачення була наступною. На цегляному заводі планували побудувати синагогу. І на честь цього юдеї запланували здійснити ритуальне жертвоприношення Андрія Ющинського. За ним слідкували хасиди. Коли Андрій з друзями прийшов на завод, Бейліс його викрав та заніс в піч. Там і було здійснене жертвоприношення. Пізніше місцем злочину була назначена контора біля стайні, що згодом згоріла.
Потім тіло хлопця винесли через дірку в паркані і сховали в печері.

Розслідування тривало 2 роки і за цей час не вдалось знайти переконливих доказів вини Менделя Бейліса. Однак були свідки.

1. Казимир Шаховський, ліхтарник

Чоловіка допитували декілька разів. Під час першого допиту він згадав, що бачив Андрія Ющинського з другом Євгеном Чеберяком на прогулянці, недалеко від будинку останнього. Однак вже під час другого допиту він засвідчив, що родина Чеберяк дружила з Бейлісом. Ще через декілька місяців Казимир змінив свої свідчення і розповів, що друзі гуляли на території цегляного заводу. Він чув, що Євген Чеберяк скаржився, на чоловіка з чорною бородою, який прогнав юнаків від печей. А Мендель Бейліс як раз працював на заводі і мав чорну бороду. Це був головний свідок обвинувачення.

2. Ул’яна Шаховська, дружина ліхтарника.

Жінка не була очевидцем подій, проте чула їх виклад від жебрачки Ганни Захарової (сама Захарова заперечувала ці свідчення). Шаховська розповіла, що чоловік з чорною бородою привселюдно схопив Андрія та заніс в піч.

Інші свідки говорили в такому ж дусі.

Проте адвокати Бейліса та жандарми паралельно вели приватне слідство. Їм вдалось зібрати факти, що доводили причетність до вбивства скупниці награбованого Віри Чеберяк. Суд не міг ігнорувати переконливі докази та відправив справу на доопрацювання.

Потуги обвинувачення

Міністр юстиції Іван Щегловитов гнівався. Очевидна та проста, на перший погляд, антисемітська справа тріщала по швах. Тоді він звернувся до одного з найкращих детективів Російської імперії Аркадія Францовича Кошко. Той цілий місяць вивчав документи, зібрані обвинуваченням. І зробив висновок, що докази настільки слабкі, що для арешту Бейліса немає жодних підстав. Про це він прямо заявив міністру.
Єдиною надією обвинувачення залишався склад суддів та присяжних. І якщо головувати на процесі могли не місцеві спеціалісти, то присяжних потрібно було обрати з киян.

Зазвичай на процесах в якості присяжних виступали представники інтелігенції. Однак не в цьому випадку. Отже, долю Бейліса вирішували п’ятеро селян, візник, працівник пошти, чиновник, працівник вокзалу, контролер в трамваї, працівник винного складу. Головою поставили губернського секретаря Макарія Мельникова. При чому, сам голова і четверо присяжних були членами антисемітської організації «Товариство російського народу». Більшість присяжних навчались лише у сільській школі, а двоє з них були неграмотні.

Фіаско обвинувачення

Варто зазначити, що за «Справою Бейліса» слідкували у всьому світі. Про нього писали не лише в російських газетах, але й у європейських та навіть американських виданнях. І контролювати ці газети російська цензура вже не могла.

Тим більше, що сторона захисту була представлена дійсно талановитими та знаменитими адвокатами: Олександром Зарудним, Миколою Карабчевським, Василем Маклаковим, Оскаром Грузенбергом та Дмитром Григоровичем-Барським. Це були безжальні акули, що користувались кожною помилкою сторони обвинувачення. А помилок вистачало.

Зокрема, свідчення свідків не міг підтвердити ніхто. Казимир Шаховський був звинувачений у змові з агентами розслідувального відділку та особистій помсті.

Час викрадення Андрія Ющинського, який вказали Шаховський та Чеберяк, виявився звичайним робочим днем на заводі. Тоді на території підприємства знаходились багато робітників. Жоден з них не бачив ні хлопців, ні викрадення. А сам Мендель Бейліс працював у конторі. І якраз це могли підтвердити інші співробітники. У нього не було часу навіть пообідати, не те що викрасти хлопця, здійснити ритуальне вбивство та сховати тіло.

Навіть така старанно відібрана рада присяжних не могла винести обвинувальний вирок. Менахем Мендель Бейліс був виправданий.

Однак справажніх вбивць так і не заарештували.

Наслідки процесу

Бейліс з родиною після суду назавжди покинув Російську імперію. Він помер у 1935 році в США. Про свій арешт чоловік написав книгу «Історія моїх страждань».
Проте ця справа викликала неабиякий суспільний резонанс. Більшість представників інтелігенції виступили проти антисемітського терору. Протести, підписані відомими вченими та письменниками були опубліковані не лише в Російській імперії, але й у Германії та Великобританії.

У 1934 році про ці події було написано так:

«Процесс Бейлиса слушался в тот год, когда династия Романовых праздновала 300-летие своей власти над Россией. Этим процессом царизм создал себе неплохой исторический памятник, на котором рельефно выступает целая галерея лиц, постепенно поднимающихся от воровского притона к подножию трона — от Чеберячки до царя».

Автор: Марина Пєтушкова 

для ІНФОЛАЙФ

інші статті автора