Албанські храми—древні сліди історії Азербайджану

Державний Центр Перекладу підготував відеоролик під назвою “Албанські храми – древні сліди нашої історії”, в основу якого лягли документальні свідчення про стародавню історію албан, їх багатовікове спільне проживання з тюрками-азербайджанцями і спільність культур, а також про передачу Албанської апостольської церкви в підпорядкування вірменській григоріанській церкві відповідно до указу імператора Миколи I від 11 березня 1836 року і вірменські фальсифікації, що послідували за цим.

Відеоролик, підготовлений англійською, російською, турецькою, перською, арабською, грузинською, французькою, українською, іспанською та німецькою мовами, направлений акредитованим в Азербайджані посольствам і провідним зарубіжним засобам масової інформації.

 

Кавказька Албанія, яка віддавна привертала увагу вчених усього світу історією, самобутньою культурою і архітектурними пам’ятками, є древньою державою, де сповідували християнство. Згідно з історичними джерелами, християнство з’явилося тут в I столітті нашої ери, коли в ці краї прибули християнські місіонери з Єрусалиму і Сирії. Тоді в Кавказькій Албанії вперше утворюються християнські громади.

Історія Албанської апостольської церкви, на відміну від вірменської григоріанської, походить до Єрусалимської церкви, а в наступні періоди – до Єрусалимського патріархату. Більш детально про це йдеться в «Історії Албан» Мойсея Каланкатуйського, написаної за вказівкою албанського правителя Джаваншира. У творі, зокрема, зазначається, що учень апостола Фаддея – Святий Єлисей при будівництві церкви Кіш в Шекі вигукнув: «Це наш духовний центр і місце просвіти». Єлисей, який став першим проповідником християнства в Албанії, був убитий і похований в передмісті Шекі. Ще одним наочним підтвердженням того, що християнство в Кавказькій Албанії існувало задовго до появи вірмено-григоріанської церкви, свідчить лист католікоса Авраама до албан: «Престол албанського патріархату,  який був раніше нашого, колись був нашим (вірмен) однодумцем».

Згідно з дослідженнями, в V-VIII століттях на території Кавказької Албанії діяло 12 єпископств: Кабалака (Габала), Гашуа, Еута, Амарас, Црі, Баласакан (Шекі), Гірдіман, Мец-Когманк, Мец-Іранк, Хабанд, Партав (Барда) і Гандзасар (Кельбаджар). Після того, як в 552 році глава Албанської церкви святий отець Абас переніс свою резиденцію з Чола в Барду, Бардінська церква стала великим монастирем.

Відповідно до указу імператора Миколи I від 11 березня 1836 року Албанська апостольська церква була передана в підпорядкування вірменській григоріанській церкві. Таким чином, автокефальна Албанська церква була ліквідована.

Свідчення про спроби вірменізації албанських церков зустрічаються і в наукових дослідженнях багатьох відомих істориків. Так, видатний російський історик, професор Ілля Павлович Петрушевський (1898-1977) відзначав, що вірмени протягом всієї історії цілеспрямовано і послідовно намагалися вірменізувати албанські землі і не полишали намагань видати албанську церкву за вірменську. Петрушевський в своїх дослідженнях підкреслював, що історичні пам’ятки в Карабасі ніколи не належали до вірменської культури.
Микола Адонц (1871-1942) в своїх дослідженнях вказує, що вірменське населення ніколи не мало будь-якого авторитету в нагірній частині Карабаху.
Відомий сходознавець, академік Зія Буніятов, вивчаючи праці арабського історика VII століття Аль-Вакі, виявив дуже примітний історичний факт. До навали на Кавказьку Албанію глава арабського халіфату Муавія (661-680) дає вказівку халіфу Аль-Джурхумії вивчити склад тамтешнього населення і зібрати відомості розвідувального характеру. З’ясовується, що на цих територіях переважали тюрки і мовою міжплемінного спілкування був тюркська мова.

У багатьох історичних джерелах зазначається, що престол албанського католікоса в IV-V століттях розташовувався в Чолському монастирі в Дербенті, в VI-VII століттях – в Бардінському монастирі, в VIII-IX століттях — в Свято-Єлисейському монастирі в Агдере, в X-XV століттях – в монастирі Худавенг в Кельбаджарі, в XV-XIX століттях – в Гандзасарському монастирі.
Археологічні, етнографічні, антропологічні науки відводять спільному проживанню з  албанами важливу роль у формуванні та етногенезі азербайджанського народу. Так, один з головних героїв знаменитого азербайджанського епосу «Кітабі Деде Горгуд» Салур Гасан названий ватажком албан, що, з огляду на древність самого сказання, свідчить про віковічність азербайджано-албанських зв’язків.

В історичних документах повідомляється, що предки азербайджанського народу в стародавні часи сповідували християнство і здійснювали поклоніння в храмах, церквах і монастирях, що понині збереглися в місцях перебування огузів, на історичних албано-азербайджанських землях.

Албанські християнські храми – Кішський (Шекі), Худавенгський, Гандзасарський (Кельбаджар), Гюрмукський, Лакітський, Гумський (Гах), Авейський (Газах), Джотарінський (Габала), що існували в Азербайджані протягом тисячоліть, і нині шануються в народі і охороняються державою.